Василь Тихонович Горбачук народився, за офіційними даними, 27 квітня 1929 року в селянській сім’ї в с.Міжлісся Березівського р-ну Брестської обл. (Білорусь). Але за спогадами його матері, Анастасії Йосипівни (у дівоцтві – Черкас), Василь побачив світ десь після Великодня 1927 року. У роки окупаціїї батько, Тихон Трохимович, аби уникнути вивезення до Німеччини, виправив метрику. Тоді й з’явилась дата 27 квітня 1929 року.

У зв’язку з калейдоскопом державної належності Берестейщини Василь навчався в початковій польській школі, потім (з 1939 р.) – у білоруській. У 1943 році (під час німецької окупації) закінчив семирічку, де навчання велося російською й українською мовами. Він був надзвичайно обдарованим від природи, мав феноменальну пам’ять, постійно випереджав своїх однолітків у розвитку і знанні навчального матеріалу. А ще – з дитинства любив читати. Якось потрапив до рук «Кобзар» Тараса Шевченка – і заговорив до малого Василя рідною мовою. Відчуття українства посилилось під впливом зустрічей з молодими вояками УПА, котрі у 1943-1948 роках інколи заходили до їхньої хати, щоб зігрітись, відпочити. Тому в серпні 1944 року, подаючи документи до восьмого класу білоруськомовної Березівської СШ №1, він записався українцем. Треба було мати неабияку мужність, щоб у 1944 році, коли всіх жителів Білоруської РСР хрестили білорусами, наполягати на своїй, відмінній від інших, національній ідентичності.

У 1947 році Василь Горбачук закінчив з медаллю середню школу і вступив на філологічний факультет Львівського державного університету імені І. Франка. Під час навчання приятелював з Євгеном Сверстюком, Іваном Денисюком, Степаном Пінчуком, виявляв інтерес до історії України, її долі.

У 1952 році закінчив з відзнакою Львівський університет за спеціальністю "українська мова і література, логіка та психологія" і розпочав педагогічну кар’єру у Жолобківській СШ Шумського р-ну Тернопільської обл., де викладав українську мову та літературу, а також керував літературним гуртком учнів 8-10 класів і очолював методоб’єднання вчителів-словесників.

У жовтні 1953 року, після успішного складання конкурсних іспитів, вступив до аспірантури Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР, де під керівництвом А. П. Медушевського працює над дисертаційним дослідженням «Методика викладання синтаксису простого речення в середній школі».

По закінченні аспірантури, з 1956 року, Василь Горбачук викладав українську мову у вищих навчальних закладах України. Працюючи в 1956/57 навчальному році в Миколаївському педінституті, познайомився зі студенткою заочного відділення Лідією Нечай. Їхні стосунки розвивались переважно в листах. Але прихильність, яка з’явилась після першої зустрічі, зростала. Через декілька років вони побралися.

Василь Тихонович завжди був послідовним поборником української мови, культури, національної гідності українського народу. За свої переконання ще в далекі 50-ті заслужив собі тавро "націоналіст", через що змушений був періодично змінювати місце роботи.

У травні 1959 року В. Т. Горбачук успішно захистив кандидатську дисертацію, після чого рішенням Ради Київського державного педагогічного інституту ім. А. М. Горького йому було присуджено науковий ступінь кандидата педагогічних наук.

У тому ж році молода родина Горбачуків (Василь Тихонович, Лідія Дмитрівна і новонароджений син Микола) оселилась у Вінниці: у вересні Василь Горбачук за конкурсом був прийнятий старшим викладачем кафедри української мови Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського. Тут він активно включається в роботу, мріє про наукову кар’єру: публікує наукові статті, працює над навчальними посібниками, бібліографічним покажчиком, займається громадською діяльністю. У 1964 році здобуває вчене звання доцента кафедри української мови.

Через зв’язки з Є. Сверстюком, І. Бровком, іншими дисидентами потрапляє в поле зору КДБ, що змушує родину Горбачуків у 1966 році переїхати до Кіровограда, де В. Горбачук був прийнятий на роботу доцентом кафедри української мови і літератури Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна.

У 1968 році народився другий син – Дмитро. Малі діти викликають побоювання за їхню долю, як свідчать щоденникові записи того періоду. Однак Василь Тихонович не припиняє своєї просвітницької діяльності, зокрема публікує в місцевій пресі науково-популярні статті з проблем культури української мови. Незважаючи на попередження, Василь Горбачук відновив спілкування з І. Бровком, Є. Сверстюком. Свою науково-педагогічну діяльність поєднував з нелегальною патріотично-виховною: одержував від Є. Сверстюка літературу "самвидаву", зокрема, «Щоденник» Василя Симоненка, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, книжку «Сучасна література в УРСР» Івана Кошелівця, поезії Ліни Костенко, Миколи Холодного тощо, передавав її надійним колегам та студентам.

Багаторазові виклики у відповідні інстанції призвели до нервового напруження, вибили з наукової колії. Друзі і знайомі відвернулись, лише вірна дружина продовжувала підтримувати Василя і вселяла у його серце надію. Тому "зізнання" гебісти не отримали, що врятувало Василя Тихоновича від заслання, а його родину від утисків. Однак, у серпні 1972 року через тиск "органів" на адміністрацію інституту Василь Горбачук був "непереобраний за конкурсом" і тому звільнений із займаної посади. Перспектив не залишалось. Почалися ходіння по інстанціях. Почергово посилав документи на конкурси в Ніжин, Глухів, Полтаву, Бердянськ, Донецьк, Новозибків (РРФСР), Мозир (БРСР), Тюмень (РРФСР). Але, як і слід було чекати, надходили відмови.

Лише через рік (у вересні 1973 р.) вдалося з допомогою Дмитра Кравчука, проректора Слов’янського державного педагогічного інституту, влаштуватися на роботу в цьому виші.

Перебування на зрусифікованому Донбасі не похитнуло в ньому патріотичного духу. Він не злився із сірою масою міщан, а залишився вірним сином України. Тож не дивно, що у 1976 році доля звела Василя Горбачука з Олексою Тихим, зустрічі з яким залишили у пам’яті Василя Тихоновича теплий слід, але очікувано дали підстави "органам" знову викликати його на допити.

Свої організаторські здібності Василь Тихонович зміг найефективніше реалізувати в часи перебудови й особливо – після проголошення Незалежності України.

У 1984 році він очолив кафедру української мови та літератури. Під його керівництвом кафедра зросла, зміцніла: у 1984 році кафедра складалася з 5 осіб, двоє з них – кандидати наук; а вже в 1998 році (коли він звільнився з цієї посади), на кафедрі української мови та літератури працювало 32 викладачі, з них 1 професор, 6 доцентів, 9 кандидатів наук.

У 1990 році рішенням Державного комітету СРСР з народної освіти Василеві Тихоновичу Горбачуку присвоєно вчене звання професора кафедри української мови і літератури. У 1992 році на кафедрі української мови та літератури він відкриває аспірантуру зі спеціальності 10.02.02 – Українська мова, що дало змогу підвищувати науковий потенціал кафедри. З його легкої руки отримали путівку в наукове життя О. О. Бєлікова (Решетняк), С. О. Горбатенко, В. В. Зайцева, О. В. Зубарєв, Н. І. Кочукова, Т. І. Ніколашина, В. М. Овчаренко, С. В. Помирча, О. М. Романова, Т. М. Рудакова, С. М. Семанчак, В. В. Сидорова, Г. Г. Скиба, В. Ф. Стецій, О. І. Сушко, Л. М. Тищенко, Н. Ю. Шелудько, Н. В. Швидка, В. С. Щербатюк, С. Т. Яворська… Зрештою, майже кожен нинішній викладач кафедри української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету може з гордістю називати себе учнем Василя Тихоновича Горбачука.

Василь Тихонович доклав неабияких зусиль, щоб у Слов’янському педінституті відкрили спочатку відділення української філології на факультеті початкової освіти, а з 1996 року – філологічний факультет, деканом якого він працював від заснування і до виходу на пенсію у 2003 році. До останніх днів свого життя Василь Тихонович Горбачук працював професором кафедри української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету. Він був і залишається людиною, яка для філологічного факультету – ціла Епоха.

Його невичерпна енергія дала можливість організувати при філологічному факультеті науково-дослідний центр «Південна Слобожанщина» (1996 р.), який став осередком наукових досліджень у регіоні, «Бібліотеку української зарубіжної літератури» (1996), де були зібрані унікальні твори українських письменників діаспори, він заснував літературно-мистецький альманах «Євшан» (1997), котрий став трибуною для обдарованої молоді. Василь Тихонович налагодив зв’язки з українською діаспорою, яка надавала допомогу студентам-відмінникам. Продовжуючи свою громадську діяльність, брав активну участь у роботі «Просвіти» та в товаристві репресованих, отримав подяку Всеукраїнського братства ОУН-УПА, підтримував зв’язки з Просвітою Берестейщини ім. Т. Шевченка.

Закінчив свій життєвий шлях Василь Тихонович Горбачук 25 грудня 2013 року в м. Ірпінь на Київщині, де і похований.

Науковий доробок Василя Тихоновича – понад 300 видань, серед яких книги, методичні рекомендації, публіцистичні і науково-популярні праці.

Василь Тихонович Горбачук – Відмінник народної освіти УРСР, член Національної спілки журналістів України, член Міжнародної академії наук у Сан-Маріно. Нагороджений медалями «Ветеран праці», «Будівничий України», Нагрудним знаком «Петро Могила».

Упродовж своєї багаторічної кар’єри Василь Тихонович неодноразово був відзначений подяками, грамотами, дипломами за сумлінну працю, плідну науково-педагогічну діяльність, а також за великий особистий внесок у справу формування національної свідомості, відродження історичної пам’яті, піднесення духовності українського народу і розбудову та зміцнення Української Держави.

Увесь його життєвий шлях свідчить про якусь незбагненну силу українства. Його життя – це любов до України, до її народу, до праці, до простої людини. Наче невтомна бджола він усе життя збирав літературу з історії України, українознавства, лінгвістики, літературознавства. Значну частину цієї колекції він передав до бібліотеки Донбаського державного педагогічного університету.

У нашій пам’яті Василь Тихонович залишиться невтомним трудівником, неперевершеним натхненником і організатором, незламним поборником українського слова, палким будителем національної свідомості. А ще – чуйним співрозмовником, гостинним господарем, турботливим батьком.

Його іменем названа аудиторія на філологічному факультеті, у його честь проводиться періодична наукова конференція «Горбачуківські студії».

Назавжди залишаться нам слова, що були його життєвим кредо:

«Ніхто нам не допоможе – усе залежить від нас, берімося до чесної праці!!!»

Дмитро Горбачук